Перейти до вмісту

Тисмениця

Координати: 48°54′7″ пн. ш. 24°50′53″ сх. д. / 48.90194° пн. ш. 24.84806° сх. д. / 48.90194; 24.84806
Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Тисмениця
Герб Тисмениці Прапор Тисмениці
Тисменицька міська рада
Основні дані
Країна Україна Україна
Область Івано-Франківська область
Район Івано-Франківський район
Тер. громада Тисменицька міська громада
Засноване Відоме з 1062 року
Магдебурзьке право 1448
Населення 8 958 (01.01.2022)[1]
Площа 38 км²
Густота населення 245 осіб/км²
Поштові індекси 77401
Телефонний код +380-3436
Координати 48°54′7″ пн. ш. 24°50′53″ сх. д. / 48.90194° пн. ш. 24.84806° сх. д. / 48.90194; 24.84806
Водойма Річка Ворона, Річка Стримба
Назва мешканців тисменича́нин
тисменича́нка
тисменича́ни
Відстань
Найближча залізнична станція Івано-Франківськ
До станції 10 км
До обл./респ. центру
 - автошляхами 10 км
Міська влада
Рада Тисменицька міська рада
Адреса 77401, Івано-Франківська обл., Івано-Франківський р-н, м. Тисмениця, вул. Галицька, 32
Вебсторінка Тисменицька міська рада
Міський голова Семків Назар

Тисмениця у Вікісховищі

Карта
Тисмениця. Карта розташування: Україна
Тисмениця
Тисмениця
Тисмениця. Карта розташування: Івано-Франківська область
Тисмениця
Тисмениця
Мапа

Ти́смениця — місто Івано-Франківського району, Івано-Франківської області. Розташоване в Станиславівській улоговині над річкою Ворона; відомий центр кушнірства.

Історія

[ред. | ред. код]

Віддавна у краєзнавчій та науковій літературі зустрічаються різні точки зору на дату появи першої писемної згадки про Тисменицю. Частина дослідників довший час притримувалася думки, що вперше про це поселення було згадано в Іпатіïвському літописі близько 1143 року[2][3]. На противагу їм польський краєзнавець Домінік Хіровський ще наприкінці 1930-х наводив документальні факти, що Тисмениця у контексті прибуття сюди перших вірменських переселенців згадується в усіх "Шематизмах Львівської вірмено-католицької архидієцезії" набагато раніше — 1062 року. Цю ж позицію у своїй фундаментальній праці, присвяченій історії міста, цілковито підтримали новітні вітчизняні дослідники Ігор Андрухів та Степан Гаврилюк[4]. Врешті на офіційному рівні українським законодавством саме 1062 рік було визнано датою заснування Тисмениці[5].

Із занепадом Галицько-Волинського князівства місто опинилося під владою чужоземців. Давньоруський боярин Васько Тептух та його син Васько Тептухович, які отримали значні маєтки від польського короля Казімежа ІІІ після окупації Королівства Руси, підписувались «з Тисмениці».[6]

У 1448 році від польського короля Казимира IV Тисмениця отримала маґдебурзьке право і була досить значним ремісничо-торговим центром на Передкарпатті.

1513 року місто зруйнували дощенту[7] та спалили нападники: турки, татари, волохи. Як наслідок, міські привілеї були втрачені. Дідичі — брати Аукт та Якуб Панєвські — від короля Сігізмунда І Старого отримали право збирати податки[8]. Тисменичани, що врятувались, розпочали закладати нове місто в долині річки Ворони[7].

У податковому реєстрі 1515 року в селі документується піп (отже, уже тоді була церква), млин і 8 ланів (близько 200 га) оброблюваної землі та ще 3 лани тимчасово вільної[9].

Балтазар Ожґа — львівський підстароста — державець маєтку, власник — Мальхер Паньовський.[10]

У вересні 1592 року тисменицькі кушніри об’єдналися в цехову організацію кушнірів та білошкірників з дозволу власника міста Миколи Потоцького.

1594 року татари спалили місто під час нападу на Галичину через прорахунки коронного командування.[11]

Відомий хроніст Шимон Окольський — перший вікарій конвенту (монастиря) у Тисмениці після фундушу Миколая Потоцького-«ведмежої лаби» разом з дружиною Зофією із Фірлеїв для парафії РКЦ в місті 1630 року. Керівництво парафією дідичі віддали домініканціям.[12] У 1679 році вірменські переселенці «заложили гарбарню саф’янову».

1732 року в місті діяв монастир василіян (УГКЦ, не діяв 1744-го). 1759 року розпочато будівництво нової вірменської церкви (костелу) за сприяння Миколи Василя Потоцького. 1763 року згоріли костел (будівничий — Йоган Шільцер[13]) та монастир домініканців, які були відбудовані.[14]

У 1788 р. тут засноване «Товариство шевців». До нього входило 87 шевців з самого міста та навколишніх сіл.

Офіційно 14 лютого 1878 року селище міського типу Тисмениця перейменовано у місто районного підпорядкування Тисмениця

До кінця 19 століття швейна промисловість занепала, через конкуренцію із Російська імперія, Німецька імперія, Австро-Угорщина (у середині 19 ст. нараховувала 6000 мешканців). 1900 року 2049 мешканців (38 %) було євреями[15].

1891 року у місті була закладена перша в Україні хутрова фабрика, яка згодом стала одним з чотирьох головних підприємств хутряної промисловості УРСР. Підприємство виготовляло як масову продукцію для внутрішнього радянського ринку (кролячі шапки) так і експортну продукцію. Після розпаду СРСР, зі залученням іноземних інвесторів, підприємство було швидко приватизоване та реструктуроване для обробки хутра та пошиву хутряних виробів із переважно імпортної сировини. Значна частина колишніх робітників фабрики з поверненням права приватного ремісництва вдалася до доморобного кушнірства.

3 липня 1941 року місто окупували угорські війська після чого повноваження були передані німецькій цивільній адміністрації. До серпня 1941 року в місто прибула частина угорських євреїв-біженців, де вони отримали допомогу від місцевих євреїв, проте згодом вони були відправлені в Станіславів, де були вбиті 12 жовтня 1941 року. Навесні 1942 року було створено гето, остаточна ліквідація якого була 8 серпня 1942 року. Загалом в гето перебували 1500 євреїв, з яких в місті були убиті або померли від голоду та хвороб 63 особи, інші були переведені в Станіславське гето.

Починаючи з другої половини 1944 року в Тисмениці та околицях активізувало свою діяльність українське націоналістичне підпілля. У ніч з 4 на 5 грудня 1944 року місто атакувала сотня УПА «Орли». Повстанці пошкодили лінії зв'язку, оточили райвідділ НКВД та військовий комісаріат та обстрілювали їх протягом 5 годин. Атакували також місцеву взуттєву фабрику, пограбувавши склади зі шкірою, та підпалили будинок, у якому мешкав заступник голови місцевої райспоживспілки, який загинув під час пожежі. Повстанці відступили лише тоді, коли прибула підмога зі Станіслава, зокрема один танк. За даними радянської сторони, втрати більшовиків склали: 1 убитий і 1 поранений[16]. Наступної ночі було здійснено ще один наліт підпілля на районний центр, який тривав дві з половиною години. Об'єктами нападу було обрано РВ НКВС, НКДБ та райвійськкомат. Завдяки пильності розвідки особовий склад НКВС та НКДБ вчасно вжив рішучих заходів оборони та напад був ображений. З особового складу ніхто не постраждав, а у райвійськкоматі поранено одного боєць. Одночасно було атаковано будинок, де мешкали голова райспоживспілки тов. Карпенко та його заступник тов. Никитюк. У результаті нападу останній отримав важке поранення і згорів у будинку.

Населення

[ред. | ред. код]

Національний склад

[ред. | ред. код]

Розподіл населення за національністю за даними перепису 2001 року[17]:

Національність Відсоток
українці 99,01%
росіяни 0,74%
інші/не вказали 0,25%

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[18][19]:

Мова Чисельність, осіб Відсоток
Українська 9 638 99,16%
Російська 64 0,66%
Румунська 5 0,05%
Польська 3 0,03%
Білоруська 2 0,02%
Вірменська 1 0,01%
Німецька 1 0,01%
Грецька 1 0,01%
Інші/Не вказали 5 0,05%
Разом 9 720 100%

Економіка

[ред. | ред. код]

Головними промисловими галузями міста є хутрове та деревообробне виробництво.

Наразі на базі хутряної фабрики міста працює ВАТ «Хутрофірма „Тисмениця“» (ПФТС: TYSM), до інвесторів якої входять німецькі компанії Rosenberg & Lenhart і MPV, а також зв'язані українсько-нідерладські підприємства «Тикаферлюкс» та «Профі-Тис».[20] Фабрика перероблює близько 10 млн хутрових шкурок на рік[21]. В листопаді 1994 «Тисмениця» одержала приз Мадридського клубу лідерів торгівлі «За найкраще торговельне ім'я» і нагороду Асоціації підприємців та професійних маркетологів Америки та Європи (Мексика) «За комерційний престиж і найкращу торговельну марку»

Значна частина населення займається приватним кушнірством та торгівлею хутряними виробами власного та імпортного виробництва (центр міста густо всіяний магазинами хутра).

Важливим джерелом доходу містян є також сільськогосподарська діяльність.

Культура, пам'ятки

[ред. | ред. код]
Парох Тисмениці о. Стефан Козоровський

Відомою історико-архітектурною пам'яткою Тисмениці національного значення є дерев'яна церква Різдва Пресвятої Богородиці (1732 р.). Вона ще знана посеред місцевих мешканців під назвою Монастирської — раніше впродовж 17321748 рр. при ній існував монастир отців Василіян[22].

Докладніше: Церква Різдва Пресвятої Богородиці (Тисмениця)

У місті збереглася цегляна церква Святого Миколая (збудована у 1869 р.)[23], а також функціонують храм св. Архистратига Михаїла (освячена 21 листопада 2007 р.) та чоловічий монастир місійного товариство св. апостола Андрія (освячений 25 жовтня 2003 р.).

Упродовж ХІХ – поч. ХХ ст. серед парохів Тисмениці помітний слід по собі залишили отці Стефан Григорович, Микола Волянський, Стефан Козоровський, Альфред Семенович, Іван Коцюба.

До значущих культурно-освітніх осередків міста на поточний момент належать: Народний дім, дві міські бібліотеки, дитяча школа мистецтв імені Йова Княгиницького. 1 січня 1978 року було створено централізовану бібліотечну систему, в яку входило 49 філіалів сільських бібліотек, 2 селищні (Лисець і Жовтень), 3 дитячі (Тисменицька, Лисецька, Жовтнева), 1 центральна районна бібліотека. З 2000 року ЦБС очолює Ірина Мельник.[24]

Від 1992 року в місті відкрито музей історії міста Тисмениці імені Степана Гаврилюка.

У Тисмениці встановлено низку пам'ятників:

  • українському поетові Тарасу Шевченку
  • борцям за волю України
  • погруддя В'ячеславу Чорноволу
  • пам'ятний знак на честь 850-річчя міста
  • пам'ятний знак на честь 950-річчя міста.
  • погруддя Івану Яковичу Франко.

Транспорт

[ред. | ред. код]

Через містечко проходила одноколійна залізниця Станіславів — Бучач — Гусятин — Ярмолинці (Східно-Галицької частини трансверсальної залізниці), будівництво якої розпочалося у 1883 році. До листопада 1884 році завершилось на відтинку до Бучача (зокрема, через станції Хриплин, Палагичі[25]). Перший вантажний потяг на лінії Станіслав — Бучач поїхав 1 листопада 1884 р., перший пасажирський — 15 листопада 1884.[26] Залізнична колія була зруйнована в наслідок бойових дій ПСВ 1914-1918р. На території Австро-Угорщини.

Принаймні у 1854 р. через містечко проходив мурований гостинець Бучач — Озеряни — Монастириська — Нижнів — Станиславів[27].

В наші дні через Тисменицю проходить автодорога Н18 Івано-Франківськ — Бучач — Тернопіль — частина колишнього державного гостинця Бережани — Монастириськ — Станиславів,[28] який також називали «Тракт Бережанський.»[29]

Спорт

[ред. | ред. код]

Одним з осередків спортивного життя Тисмениці є ФК «Хутровик».

Міста-побратими

[ред. | ред. код]

Відомі люди

[ред. | ред. код]

Народилися

[ред. | ред. код]

Пов'язані з містом

[ред. | ред. код]

Галерея

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. http://db.ukrcensus.gov.ua/PXWEB2007/ukr/publ_new1/2022/zb_Сhuselnist.pdf
  2. Тисмениця, Івано-Франківський район, Івано-Франківська область. Історія міст і сіл Української РСР.
  3. Котляр М. Ф. Тисмяниця [Архівовано 2 лютого 2017 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 86. — ISBN 978-966-00-1359-9.
  4. Андрухів І., Гаврилюк С. Тисмениця. − Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. − С. 25−31.
  5. Постанова Верховної Ради України «Про відзначення 950-річчя заснування міста Тисмениці Івано-Франківської області». Верховна Ради України.
  6. Szajnocha K. Jadwiga a Jagiełło, 13741413. — Lwów : nakładem awtora, 1861. — T. III. — S. 315. (пол.)
  7. а б Федунків З. Тисмениця… — С. 85.
  8. Tyśmienica, miasto // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1892. — Т. XII. — S. 723. (пол.) — S. 723. (пол.)
  9. Zródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 170 — Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. — 252 s.
  10. Czołowski Aleksander. Z przeszłości Jezupola i okolicy. — 163 s. — S. 29. (пол.)
  11. Сергій Леп'явко. Северин Наливайко // Володарі гетьманської булави: Історичні портрети / Автор передмови В. А. Смолій. — К. : Варта, 1994. — 560 с. — С. 61. — ISBN 5-203-01639-9.
  12. Tyśmienica, miasto // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1892. — Т. XII. — S. 722. (пол.).— S. 722. (пол.)
  13. [1]Barącz S. Pamiętnik dziejów Polski.— Lwów, 1855 [Архівовано 19 січня 2015 у Wayback Machine.].— 310 s.— S. 243. (пол.)
  14. там само. С. 723
  15. Каценельсон, Л. Еврейская Энциклопедия (рос.). Рипол Классик. ISBN 9785517937780.
  16. Володимир Сергійчук. Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944-1953 рр. Нові документи і матеріали. – К.,1998. - с. 175
  17. Національний склад міст України за переписом 2001 року — datatowel.in.ua
  18. Рідна мова населення міст України за переписом 2001 року — datatowel.in.ua
  19. Рідні мови в об'єднаних територіальних громадах України — Український центр суспільних даних
  20. Деловая столица, № 21(261) от 22 мая 2006 — Мех в обмен на акции. Ивано-Франковская «Тисмениця» избавляется от миноритариев. Архів оригіналу за 13 травня 2009. Процитовано 9 листопада 2008. [Архівовано 2009-05-13 у Wayback Machine.]
  21. Хутрофірма «Тисмениця» — Історія. Архів оригіналу за 20 грудня 2008. Процитовано 9 листопада 2008.
  22. Церква Різдва Пр. Богородиці 1715. Архів оригіналу за 27 вересня 2018. Процитовано 27 вересня 2018.
  23. Леся ЗЬОЛА. «Краса й добро». — «Галичина», 25 вересня 2018 року. Архів оригіналу за 27 вересня 2018. Процитовано 27 вересня 2018.
  24. Наша історія. Тисменицька центральна районна бібліотека (укр.). Архів оригіналу за 11 березня 2022. Процитовано 11 лютого 2020.
  25. Томін Ю., Романишин Ю., Коритко Р., Паращак І. Перша колія: до 150-річчя Львівської залізниці. — Львів : ТзОВ «Західноукраїнський Консалтинговий Центр» (ЗУКЦ), 2011. — 496 с.; іл. — С. 158 (мапа-схема). — ISBN 978-617-655-000-6.
  26. Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 63.
  27. Czyż A. S., Gutowski B. Cmentarz miejski w Buczaczu // Seria «Zabytki kultury polskiej poza granicami kraju». Seria C, zeszyt 3. — Warszawa : drukarnia «Franczak» (Bydgoszcz), 2009. — 208 s., 118 il. — S. 21. — ISBN 978-83-60976-45-6. (пол.)
  28. Андрусяк Н. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 56.
  29. Stupnicki H. Galicya pod wzgledem topograficzno-geograficzno-historycznym, skreslona przez Hipolita Stupnickiego: Z mapą. — Lwów : Nakładem A. J. Madfesa i H. Bodeka, 1869. — 175 s. — S. 15. (пол.)
  30. Міста-побратими. Тисменицька міська рада (Звіт). Архів оригіналу за 17 вересня 2018. Процитовано 17 вересня 2018.
  31. Українські корені Зигмунда Фрейда. Невідомі факти з життя відомого австрійського психоаналітика // Україна молода. Архів оригіналу за 19 січня 2014. Процитовано 13 квітня 2011.
  32. Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму. — Львів: Тріада плюс, 2010. — С.  103, 127/
  33. Barącz S. Pamiątki buczackie. — Lwów : Drukarnia «Gazety narodowej», 1882. — S. 57. (пол.)
  34. Majewski W. Potocki Mikołaj h. Pilawa (ok. 1593—1651) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1984. — Tom XXVIII/1, zeszyt 116. — S.  109. (пол.)
  35. H.Dymnicka-Wołoszyńska. Potocki Stanisław h. Pilawa (1698—1760) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź, 1984. — T.  XXVIII/1, zeszyt 116. — S. 157. (пол.)

Джерела

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]